oles_maasliouk: (Barba non facit philosophum)
[personal profile] oles_maasliouk


1893   -   1933      


Цвітові яблуні

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
  A la fleur de pommier

Venant du brouillard lointain, des lacs calmes de la commune transalpine, arrive un doux chuchotement : c’est Marie qui vient. Je sors vers les champs sans limites, je passe les cols et, là où les tertres rougeoient, je me penche sur le solitaire rocher désertique. Je regarde dans le lointain. Et peu à peu, comme des amazones, les pensées se mettent à caracoler autour de moi. Alors tout disparaît… Les cavaliers mystérieux volent, se balançant en cadence, vers les contreforts, et le jour s’éteint ; un chemin court au milieu des tombes, et derrière lui – la steppe taciturne… Je ferme les paupières et me souviens : … en vérité ma mère est l’archétype incarné de la merveilleuse Marie qui se tient au-dessus des siècles inconnus. Ma mère – c’est la naïveté, la tristesse silencieuse et la bonté infinie. (De cela je me souviens très bien !) Alors ma douleur impossible et mon insupportable souffrance tiédissent dans la lampe du fanatisme qui brûle devant cette merveilleuse image triste.
Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову, з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я. — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.

— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьо годні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надхо дить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
  Mère dit que moi (son fils révolté) je me crève à la tâche… Alors je prends sa chère tête patinée d’argent et doucement je la pose sur ma poitrine… Mais derrière la fenêtre passaient les matinées de rosée, tombaient des perles. Dans le lointain marchaient des chemineaux, venant de la sombre forêt, et près du puits bleu, là où éclatent les routes, là où trône la croix du malfaiteur, ils s’arrêtaient. C’est la jeunesse transalpine.
– Mais passent les nuits, bruissent les soirs près des peupliers, ces peupliers qui s’en vont dans l’infini de la route, et derrière eux – s’en vont les étés, les années et ma jeunesse agitée. C’étaient les jours d’avant l’orage. Là-bas, derrière les contreforts de la forêt bleutée, jaillissent les éclairs, bouillonnent et moussent les montagnes. Le tonnerre lourd venu d’Inde, de l’Orient, ce tonnerre oppressant – n’arrive pas à éclater. Et la nature languit dans l’attente de l’orage. Derrière l’écume nuageuse on peut entendre un autre grondement… la sourde canonnade. Deux orages s’approchent.

– ALERTE ! – Mère dit qu’elle a arrosé la menthe aujourd’hui, la menthe meurt de tristesse. Mère dit : « S’en vient l’orage ! » Et je vois : dans ses yeux deux gouttes de rosée cristalline.

I

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.

День і ніч я пропадаю в «чека». Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріля ного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети кня жої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадко вого кабінету. Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок. На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхет них літ. Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни. І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсур гент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, але і людина. Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний »замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни. Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:
— Тут засідає садизм!
Я:
— ...(мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти. Моїх товаришів легко пізнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі. Я:
— Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.
 
I

Une attaque après l’autre. La pression des régiments ennemis est démentielle. Notre cavalerie arrive de flanc, et les phalanges d’insurgés contre-attaquent, et l’orage grossit, et mes pensées sont un filin tendu à se rompre. Nuit et jour je suis à la « TCHEKA ».
Nos quartiers sont dans un palais fantastique : la propriété d’un aristocrate fusillé. Les portières chimériques, les ramages anciens, les portraits de la famille ducale. Tout cela de partout me regarde, dans mon cabinet de fortune. Quelque part le téléphone militaire ulule sa mélodie triste et inquiète, qui rappelle un lointain sifflet de gare.
Assis sur le sofa luxueux, un Tatar armé, les jambes repliées sous lui, chantonne son asiatique et monotone : « ala – la – la ».
Je regarde les portraits : le duc fronce les sourcils, la duchesse – mépris hautain – et les enfants ducaux dans la pénombre du chêne séculaire. Et dans cette sévérité extraordinaire je ressens le monde ancestral, toute la grandeur impuissante et toute la beauté des années aristocratiques passées. C’est de la nacre pure pour le banquet d’un pays sauvage et affamé. Et moi-même, je suis un étranger, complètement, bandit d’après l’une des terminologies, insurgé d’après l’autre ; je pose un regard droit et clair sur ces portraits et dans mon âme il n’y a pas, et jamais il n’y aura de colère. Et cela se comprend :
– Je suis un tchékiste, mais je suis aussi un homme. La nuit noire, quand derrière la fenêtre passent les soirées citadines (toutes choses ont explosé et d’en haut règnent désormais sur la ville), quand les fumées bleues s’élèvent au-dessus de la briqueterie, et les philistin, comme des souris, derrière les portes cochères, vers le château du canari… la nuit noir, dans mon cabinet extraordinaire se réunissent mes camarades. C’est le nouveau sanhédrin, c’est le noir tribunal de la commune.
Alors de chaque recoin regarde la vraie et véritablement horrible mort.
Le philistin :
– La cruauté siège ici !
Moi :
– … (je me tais).
Au clocher de la ville, derrière le col, sonne inquiet le bronze. C’est l’horloge qui bat. De la steppe ténébreuse se fait entendre la sourde canonnade.
Mes camarades sont assis autour d’une large table de bois noir. Silence. Seul le lointain sifflet de gare, l’appareil téléphonique ulule à nouveau se triste mélodie inquiète. Parfois des insurgés passent derrière la fenêtre.
Mes camarades sont faciles à reconnaître :
docteur Tagabatt
Andrioucha
et le troisième – le dégénéré (garde fidèle en faction).
Le tribunal noir au complet.
Moi :
– Attention ! A l’ordre du jour l’affaire du commerçant X !
Des appartements lointains arrivent les laquais et exactement comme devant les ducs, s’inclinent, regardent droit vers le nouveau sanhédrin et posent le thé sur la table. Puis disparaissent sans bruit sur le velours des tapis dans le labyrinthe des chambres aux plafonds hauts.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою — — «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.
я:
— Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять! Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже: — Яз вами, докторе, не згодний. — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої. Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій. І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... — ...«Розстрілять»??? І мати тихо, зажурено дивиться на мене. ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць. ....Доктор Тагабат нажав кнопку.
  Les deux bougies du candélabre jettent une terne lumière. Le cabinet baigne dans la pénombre. Tout en faut une girandole miroite à peine. C’est la ténèbre en ville. Ici aussi c’est la ténèbre : la station électrique a été sabotée.
Le docteur Tagabatt s’est installé sur le vaste sofa, loin du candélabre, et je ne vois qu’une blanche calvitie et un front trop haut. Derrière lui, encore plus loin dans la pénombre, est assis le garde fidèle au crâne difforme. Je ne vois que ses yeux, légèrement déments, mais je sais : – que le dégénéré a un front bas, un tas noir de cheveux emmêlés et un nez camus. Il me fait toujours penser à un bagnard, sont portrait a dû paraître souvent dans la chronique judiciaire.
Andrioucha est assis à ma droite avec le visage égaré, de temps en temps il jette un regard inquiet vers le docteur. Je sais de quoi il s’agit. Andrioucha, mon pauvre Andrioucha, a été nommé ici, à la TCHEKA, par cet impossible Comité révolutionnaire, contre sa lâche volonté. Et Andrioucha, ce communard triste, chaque fois qu’il faut mettre énergiquement sa signature sous le sombre verdict –
– « à fusiller »,
hésite, toujours il signe ainsi :
ce n’est pas le nom et le prénom qu’il appose sur le document sévère de la vie, mais une virgule incompréhensible, chimérique, comme un hiéroglyphe hittite.
Moi :
– Voici l’affaire. Docteur Tagabatt, qu’en pensez-vous ?
Le docteur (dynamique) :
– A fusiller !
Andrioucha regarde peureusement Tagabatt, il hésite. Enfin, en tremblant et d’une voix incertaine il dit :
– Je ne suis pas d’accord avec vous, docteur.
– Vous n’êtes pas d’accord avec moi ? et l’écho du rire énorme va se perdre dans les noirs appartement ducaux.
Je m’attendais à ce rire énorme. C’est toujours la même chose.
Mais cette fois encore je frissonne et j’ai l’impression de m’enfoncer dans un froid marécage. La célérité de ma pensée atteint son paroxysme.
Et au même instant se lève devant moi l’image de ma mère…
– … « A fusiller » ??? »
Et mère silencieuse me regarde tristement.
… De nouveau au lointain clocher de la ville, derrière le col, le bronze résonne : c’est l’horloge qui bat. C’est la pénombre de minuit. La sourde canonnade s’entend à peine dans la maison féodale. Par le téléphone on nous informe : nos troupes contre-attaquent. Derrière la porte vitrée se tient l’aube : brûlent les steppes et les chiens hurlent au feu, se cachant dans les recoins des portes cochères. En ville c’est le silence et le silencieux battement des cœurs – comme le bourdon de l’église.
... Le docteur Tagabatt appuie sue le bouton.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах. Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо. Я думаю «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думас: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою — — «розстрілять»,— мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії. «Але який вихід?» — Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
— Але я не бачив виходу! Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини». Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни. І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи. ...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму. ...До розстрілу присуджено,
— шість!
Досить! На цю ніч досить! Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
  Alors le laquais apporte sur le plateau de vieux vins. Puis le laquais s’en va, et ses pas lents se noient, s’éloignent sur les fourrures deléopard. Je regarde le candélabre, mais malgré moi mon regard glisse vers l’endroit où sont assis le docteur Tagabatt et le garde. Dans leurs mains il y a des verres remplis de vin, et ils boivent avidement, voraces.
Je pense : « Cela doit être ainsi. »
Mais Andrioucha nerveux fait les cent pas et essaie de dire quelque chose. Je sais ce qu’il pense : il veut dire qu’il est injuste de faire cela, que les communards n’agissent pas ainsi, que c’est la bacchanale, etc., etc.
Qu’il est merveilleux, ce communard Andrioucha !
Mais après que le docteur Tagabatt a jeté le verre sur le tapis de velours et qu’il a inscrit très clairement son nom sous le verdict –
– « à fusiller » –
soudain le doute m’envahit. Ce docteur au front large et à la blanche calvitie, à l’esprit froid, une pierre à la place du cœur, c’est lui mon indéfectible maître, mon instinct bestial. Et moi, le chef du tribunal noir de la commune, je suis un rien du tout entre ses mains, livré à la volonté d’un cataclysme rapace.
« Mais quelle issue ? »
– Quelle issue ?? Moi non plus je ne voyais pas d’issue.
Alors à toute vitesse défile devant moi la sombre histoire de la civilisation, et défilent les peuples, et les siècles, et le temps lui-même… En vérité c’est le docteur Tagabatt qui avait raison.
Andrioucha gribouillait rapidement sa virgule sous le verdict, tandis que le débile fixait les lettres avec jouissance.
J’ai pensé : « Si le docteur est le mauvais génie, mon mauvais vouloir, alors le débile est le bourreau à la guillotine. »
Mais ensuite j’ai pensé :
– Mais non, quelle absurdité ! Est-ce qu’il est un bourreau ? N’est-ce pas à lui, à ce garde du tribunal noir de la commune, que durant les grands moments de tension je composais des hymnes ?
Alors s’en allait, s’éloignaient de moi ma mère – l’archétype de Marie des montagnes, et se pétrifiait, attendant dans la ténèbre.
… Les bougies coulaient. Les silhouettes sévères du duc et de al duchesse disparaissaient dans le brouillard bleu des fumées de cigarettes.
… Sont condamnés à être fusillés,
– Six !
Assez ! Pour cette nuit c’est assez !
Le Tatar chante de nouveau son « ala-la-la » d’Asiate. Je regarde l’aube sur la porte vitrée. – Andrioucha a déjà disparu. Tagabatt et le garde boivent les vieux vins. J’attache l’étui de mon revolver, puis je sors de la maison ducale. Je vais par les rues désertes et silencieuses de la ville assiégée. La ville est morte. Les philistins savent que nous ne serons plus là dans trois, quatre jours, que nos tatchanky crisseront vers le pays froid. La ville s’est tapie. Ténèbres.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма. Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті?
Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч,
шість мільйонів
— тьма на моїй совісті!!!
— Тьма? І я здавлюю голову. ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует. ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.
...— Ти спиш?
Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки. Я: — Ах, як я втомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо. Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці! І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом. — Фантом? — знову здригнув я. Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу. — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.


(1924 р.)


(український текст звідси)
  A l’orient se tient la sombre silhouette velue du domaine ducal, le siège du tribunal noir de la commune.
Je me retourne et regarde dans sa direction, et brusquement je me souviens que six sont sur ma conscience.
… Six sont sur ma conscience ?
Non, ce n’est pas vrai. Six cents,
Six mille, six millions –
Ténèbres sont sur ma conscience !!
– Ténèbres ?
Et je serre ma tête entre les mains.
… Mais de nouveau défile devant moi à toute vitesse la sombre histoire de la civilisation, et défilent les peuples, et les siècles, et le temps lui-même… Alors, épuisé, je me penche sur le seuil, je me mets à genoux, et brûlant de fièvre je bénis ce moment où j’ai rencontré le docteur Tagabatt et le garde au crâne difforme. Puis je me retourne et je regarde en extase la silhouette orientale et velue.
… Je me perds dans les venelles. Enfin je sors vers la maison solitaire où habite ma mère. Dans la cour ça sent la menthe. Derrière la baraque s’allument des éclairs et l’on entend le brouhaha du tonnerre étranglé. Ténèbres !
Je vais dans la chambre, j’enlève le revolver et j’allume la bougie.
… – Tu dors ?
Non, mère ne dormait pas.
Elle s’approche de moi, prend mon visage fatigué dans ses vieilles paumes arides et pose sa tête sur ma poitrine. A nouveau elle dit que moi, son fils révolté, je me crève à la tâche.
Et je sens sur mes mains ses gouttes de rosée cristallines.
Moi :
– Oh, comme je suis fatigué, maman !
Elle m’amène devant la bougie et regarde mon visage éreinté.
Puis elle se place près de la lampe pâle et, triste, elle regarde l’image de Marie. Je sais : demain encore ma mère ira au monastère : nos craintes lui sont insupportables, nos craintes et ce monde d’horreur qui nous entoure.
M’asseyant déjà sur le lit, subitement je sursaute :
– Ce monde d’horreur ? Est-ce que ma mère ose penser ainsi ? Seuls les versaillais pensent ainsi !
Alors, inquiet, je me rassure ne me disant que tout cela est mensonge, qu’il n’y a pas ma mère devant moi, que ce n’est rien de plus qu’un fantôme.
– Un fantôme ? je sursaute encore.
Non, c’est justement cela qui est un mensonge ! Ici, dans cette chambre tranquille, ma mère n’est pas un fantôme, mais une part de mon « moi » criminel, auquel je laisse la bride sur le cou. Là, dans le sombre recoin, à la périphérie de la ville, je cache à la guillotine un tentacule de mon âme. Alors, dans une extase animale, je ferme les yeux, et comme un mâle au printemps je suis oppressé et je murmure :
– Qui a besoin de connaître le détail de mes sentiments ? Je suis un vrai communard. Qui osera dire le contraire ? N’ai-je pas le droit de me reposer un instant ?
La veilleuse pâle brûle devant l’image de Marie. Devant la veilleuse, comme gravée dans le bois, se teint ma mère affligée. Mais je ne pense plus à rien. Le doux rêve bleu caresse ma tête.

Traduction - O.M.

Cette traduction est parue pour la première fois en 1993, aux éditions du Rocher, dans le recueil :

Mykola Khvylovy
La Route et l'hirondelle

Mykola Khvylovy La Route et l'hirondelle 1993 by Oles Masliouk



Микола Хвильовий - Mykola Khvylovy
(deleted comment)

Date: 2006-05-07 12:28 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Дякую Марисю ! «Люблю густу прозу», як казав Стус. А що французькою... така його доля :)
From: (Anonymous)

Бесплатные каталоги статей, благодаря которым теперь постепенно пополняется Всемирная паутина – это хорошая возможность высказаться будь-какому оптимизатору, проявить то, что он полагает и, соответственно, довести свои размышления до необходимого собрания слушателей. Каталог статей (тут его эксклюзивность) наполняется самими авторами статей, которые вешают готовые статьи той или нужной тематики. Понятно, что каталог статей разбит на соответствующие категории и подкатегории, чтобы пользователям было оперативней читать в массе многообразных информационных пластах.

Добавить статью в каталог статей, всегда, достаточно быстро: хватит отписаться на этом каталоге, преодолеть процедуру активации логина – и все, Вы автор и можете безмятежно заливать сочиненные Вами статьи. А уже в дальнейшем администрация каталога статей будет принимать решение, разрешить эту статью или все же отклонить статью. Принимаемое решение зависит от разных моментов, исходя из этого не надо думать, что разместить статью в каталоге статей будет очень елементарно. Прежде всего, хорошие каталоги статей не размещают плагиата, то есть статья обязана быть редкосной – написанной Вами и ни в коем случае нигде не размещаться.

Затем, статья обязана быть составлена хорошим языком, без орфографических и логических промахов, а также быть интересной и необходимой для клиента. Ну и главное – статья, заливаемая в каталог статей, не должна быть перегружена рекламными словами, по другому, быть написанной для клиентов и не для поисковых машин.

Суммируя указанное, можно логично понять, что на сегодняшний день белые каталоги статей являются одними из самых эффективных составляющих в работе поисковой оптимизации, способствуя умножить посещаемость каталога статей и поместить дополнительную рекламу ресурса на остальных каталогах статей.


[url=http://www.stcat.ru]ru представляет собой каталог статей строительной тематике можете найти много[/url]

Date: 2012-02-04 10:22 am (UTC)
From: [identity profile] charltonotyq.livejournal.com
Спасибочки:) Классная тема, пишите чаше – у вас отлично получается :)Image (http://zimnyayaobuv.ru/)Image (http://zimnyaya-obuv.ru/)
Page generated Jul. 21st, 2017 08:33 am
Powered by Dreamwidth Studios