oles_maasliouk: (Нє ждалі)
[personal profile] oles_maasliouk

1968            



I
Я добре пам’ятаю еволюцію власного уявлення про ідеальну зиму. В дитинстві трагедією була відсутність снігу, посередзимової відлиги, загальна капара, викликана потепліннями. Навіть Різдво втрачало свої принади, коли початок січня бував паршивим. Хоча, зрештою, в дитинстві таке траплялося рідко. Може, тому що воно пройшло в горах, де завжди все було добре.
Але ж пізніше, коли я зрозумів красу дірявої зими – коли не вся земля вміщалася під снігом, це теж сталося у горах, у тому самому місці. Я вже був старшим, дзядзьо помер, а я провів студентські зимові канікули у його хаті разом з татом. Це особливе. Воно взагалі мало стосується будь-якої зими, але з тих канікул я запам’ятав передовсім траву, яка побувала під снігом, але перестала під ним бути.
Потім, ще перед тим, як перестав жити тато, раптом зникли будь-які побажання і стало добре завжди і всюди. Тепер відчуття двояке – я знаю, що зимою має бути зимно, але таємно радію, коли насправді вона тепла. Мій син цього не знає і радіє, що лише ми двоє – він і я, любимо справжню зиму, переповнену снігами і знесилену морозом. І я радію разом з ним. Хоч здається, що справжні зими перестали існувати разом з моїм дитинством. А всі теперішні обмороження гірських людей – від здрібніння.

I
Je me souviens précisément comment se modifia pour moi la notion de l’hiver idéal. Enfant, je ressentais comme une tragédie l’absence de neige, les dégels importuns, le clapotis omniprésent des réchauffements intempestifs. Même Noël perdait de sa magie lorsque les premiers jours de janvier étaient pluvieux. Mais cela arrivait rarement dans l’enfance. Peut-être parce que mon enfance s’est passée dans les montagnes, où tout est toujours bien.
Plus tard je compris la beauté de l’hiver interrompu — lorsque la terre ne trouve pas à se couvrir tout entière de neige. Je le compris dans les montagnes, au même endroit. J’étais plus âgé, dziadzio était mort, et durant les vacances universitaires d’hiver je vécus dans sa maison avec père. Cela est à part. C’est en dehors du cycle des hivers, de ces vacances je me souviens pourtant surtout de l’herbe qui avait été sous la neige et qui en était dépourvue.
Plus tard, alors que père était encore en vie, brusquement prirent fin les désirs et tout fut bien, partout et toujours. Maintenant mon sentiment est double — je sais qu’il doit faire froid en hiver, mais en secret je jubile lorsqu’il se révèle clément. Mon fils l’ignore et se réjouit de ce que nous soyons deux uniquement à aimer le véritable hiver, plein de neige et alangui de froid. Et je me réjouis avec lui. Il me semble pourtant que les véritables hivers n’existent plus depuis que pris fin mon enfance, que les gelures des alpinistes d’aujourd’hui viennent de ce que tout a rapetissé.

II
Усвідомлення зимової еволюції потрібне мені як метод.

II
Prendre conscience de l’évolution subie par la notion d’hiver m’est nécessaire comme méthode.

III
Я почав переставати боятися, коли мав п’ятнадцять років. Тоді я вперше відчув себе чоловіком, хоча це не було пов’язано з жодною жінкою. Я знав, що бути чоловіком можна лише зрозумівши прірву іншости, але відчував, що буду себе так розуміти, навіть якби всі жінки на світі зникли. Тоді не про те йшлося.
Був дивовожний вересень, дзядзьо, якому я включав кисневий апарат ціле літо, помер без мене- я тим часом сидів у осоружній міській школі. Ми з татом приїхали у гори. Перше, що я побачив – неймовірну осінь. Потому побачив кінець дитинства, потому – лагідність, дотепер не знаю яку. Потім ще дуже багато всього, що зробило з мене чоловіка, який почав переставати боятися. Але я дуже плакав.

III
J’avais quinze ans lorsque la peur se mit à reculer. Alors pour la première fois je me suis senti un homme, mais cela n’était en rien lié à la femme. Pour être un homme, je le savais, il fallait savoir l’abîme de l’altérité, mais je savais que je me saurais autre même si toutes les femmes disparaissaient soudainement. Il s’agissait d’autre chose alors.
C’était un septembre extraordinaire, dziadzio... j’avais passé l’été à m’occuper de son appareil respiratoire... dziadzio est mort en mon absence, pendant que j’étais astreint à l’abominable école du chef-lieu. Nous sommes allés à la montagne avec père. La première chose que je vis fut un automne extraordinaire. Ensuite — la fin de l’enfance, ensuite — une douceur que je ne sais nommer encore aujourd’hui. Ensuite encore beaucoup d’autres choses ayant fait de moi un homme qui commençait à ne plus avoir peur. Mais j’ai beaucoup pleuré.

III
Страх відходив поступово. Коли більшими порціями, а коли майже гомеопатичними.

III
La peur partait progressivement. Parfois par morceaux entiers, parfois en doses homéopathiques.

IV
Найчастіше його забирали з собою різні усвідомлення. Це ціла історія, як усвідомлення розтирають страхи. А усвідомлення з’являлись або від найжорстокіших речей – болю, холоду, приниження, страху, втрат, або від найневинніших історій. Скажімо, з життя рослин чи метеликів.

IV
Le plus souvent la peur était emportée par des prises de conscience. Il faudra dire un jour comment elles réduisent à rien les peurs. Et les prises de conscience naissaient des sensations les plus violentes — la douleur, le froid, l’humiliation, la peur, la perte d’êtres chers, ou bien des événements les plus anodins, survenant dans la vie des plantes ou celle des papillons.

V
Я завжди любив усе, що стосувалося минулого родини – документи, листи, записки, одяг і предмети, легенди і легендарні фрази, фотографії. Один час я настільки заглибився у все це, що здавалося, ніби початок століття був тоді, коли формувалася моя пам’ять. А одного разу до дзядзя прийшли приятелі. Вони випили по келішку смерекової настійки і стратили орієнтацію у часі. Старці вимагали від мене уточнень у їхніх споминах про італійський фронт. І я згадав топографію Альп так, як міг би бачити з шанців.

V
J’ai toujours aimé tout ce qui touchait à l’histoire de la famille — les documents, les lettres, les mémoires, les vêtements et les objets, les légendes et les mots légendaires, les photos. Il fut une époque où, étant tellement plongé dans ce passé, il me semblait que ma mémoire s’était formée au début du siècle. Ainsi un jour de vieux amis sont venus voir dziadzio. Ils ont bu un verre de ratafia et ont perdu l’orientation dans le temps. Les vieillards exigeaient de moi des précisions sur leurs souvenirs du front italien. Et je restituais de mémoire la topographie des Alpes vues des tranchées.

VI
Але по-справжньому родина прийшла до мене тоді, коли я сам був мало не на війні. Ворожий офіцер раз за разом пропонував чудесну кар’єру у випадку співпраці. Я знаю, що так би і було, мене б не обдурили. Я мусів сказати йому про те, як потерпіли всі-всі мої від його армії, організації, мабуть, навіть від вигляду та запаху. Напевно, офіцер побачив тоді у моїй тіні кількадесят різних профілів. Він більше ніколи не пропонував мені жодних зваб. А я відчув, що вже не буду самотнім. І вперше зрозумів, що культура – це знання про кількох людей, чиї властивості попереписувані у твоєму генетичному коді, чиї рухи ти повторюєш час від часу. І ця примарна культура не дає пропасти так само, як і твоя природа.

VI
Mais la famille me vint vraiment lorsque j’étais moi-même engagé dans ce qui n’était pas très différent d’une guerre. Un officier ennemi me proposait une carrière brillante en cas de collaboration, il y revenait sans cesse. Je savais qu’ils auraient tenu parole, qu’ils ne m’auraient pas floué. J’ai du lui dire comment tous les miens ont souffert de son armée, de son organisation, et même de son aspect et de son odeur. L’officier vit-il sans doute à ce moment dans mon ombre des dizaines de silhouettes différentes. Il n’a plus jamais essayé de me tenter. Quant à moi, je sus que je ne serais plus jamais seul. Et compris pour la première fois que la culture est le savoir que tu possèdes de quelques personnes dont les particularités sont retranscrites dans ton code génétique, et dont de temps en temps tu répètes les gestes. Et cette culture fantomatique te soutient, comme te soutient ton propre squelette.

VII
Десь тоді мені вперше приснився сон про Яблонків.

VII
De cette époque date mon premier rêve de Iablonkiv.

VIII
Коли дзядзо помер, перестав боятися не тільки я. Тато теж втратив страх – зрозумілий і незрозумілий мені дотепер, і розповів правду. Виявилося, що дзядзьо не був моїм рідним дідом, томущо не був татом мого тата. Я почав його любити ще більше. Він був моєю реальністю. А історія рідного діда здавалася лише історією. Потрібен був час, щоб вживити її в себе і віднайти ті засекречені фрагменти генного коду, де дідо був записаний до найменьших рис.

VIII
Lorsque dziadzio est mort, je ne fus pas le seul à ne plus avoir peur. Père lui aussi se défit de sa peur — compréhensible et encore aujourd’hui si incompréhensible — et me dit la vérité. J’appris que dziadzio n’était pas mon véritable grand-père car il n’était pas le père de mon père. Je l’aimais d’autant plus. Il était ma réalité. Tandis que l’histoire de mon véritable grand-père semblait juste une histoire. Il fallut du temps pour l’intégrer dans la fibre vivante de mon être et retrouver ces fragments secrets du code génétique où grand-père était inscrit dans les moindres détails.

IX
І тоді мені вперше приснився Яблонків.
Я сидів за столиком на центральній площі містечка. Столик винесений перед двері невеличкого кафе. Над ним – парасоля. Я п’ю каву. Посеред площі – типова ратуша з годинником. Та й сама площа – типова для всіх європейських міст : квадратний ринок, оббудований триповерховими каменицями у три вікна, початок двух вуличок у кожному куті. Кожен будинок вкритий червоною дахівкою. На площі ще кілька кафе, барів, майстерень, пивничок і крамничок. Над кожними дверима – кольорова вивіска. Коло одного кафе стоїть дерев’яна бочка з червоним вином, там зібралося кілька чоловіків у капелюхах. Біля ратуші росте пару дерев – липа, черешня і магнолія.
Я чув їхні голоси і чеська мова чітко розділялася на окремі слова. Потім попри нас всіх проїхала старомодна пожежна машина. З велетенського бака капала вода на бруківку, а один з пожежників, стоячи на приступці, намагався докінця закрутити великий кран.

IX
C’est alors que je rêvais pour la première fois de Iablonkiv.
Attablé sur la place centrale d’une petite ville. Une table à l’extérieur d’un petit café. A l’ombre du parasol. Je bois un café. Au milieu de la place — l’habituel Hôtel de Ville avec son horloge. La place est typique des villes européennes : le marché carré entouré de bâtiments de trois fenêtres, deux rues prennent naissance à chacun des angles. Les toits de tuiles rouges. Il y a là d’autres cafés, des bars, des ateliers, des brasseries, des échoppes. L’entrée de chaque établissement flanquée d’une enseigne bigarrée. Face à l’un des cafés un baril de vin rouge qu’entourent plusieurs messieurs en chapeau. Des arbres autour de l’Hôtel de Ville — tilleul, merisier, magnolia.
Je voyais toutes les gens, chaque détail, je voyais ce qui se passait sur les balcons, et tout ce qui était visible à travers toutes les fenêtres de tous les étages. J’entendais leurs voix et distinguais nettement les mots de la langue tchèque. Quand devant nous passa une voiture de pompier. Un vieux modèle. Du gigantesque réservoir l’eau goutte sur le pavé, pendant que le pompier debout sur le marchepied tente de visser le grand robinet.

X
Вранці я був впевнений, що саме так Яблонків і виглядає. Якби я добрався туди в цю хвилину, то потрапив би наче у продовження сну. Разом з усіма я кинувся б дивитися на пожежу у передмісті. І я вирішив туди дістатися.

X
Le matin j’étais sûr que Iablonkiv avait précisément cet aspect. Je savais que si je m’étais retrouvé là-bas à cet instant, ma vie aurait poursuivi celle du rêve. Avec la foule je me serais précipité pour voir l’incendie des faubourgs. Je décidais de m’y rendre.

XI
У Яблонкові народився мій дідо Роберт Прахаська. Прахасок у Чехії чогось дуже багато. Аж дивно, бо прахаска по-чеськи – прогулянка. Мій прадід Франц був міським фоєрмайстром – старшим пожежної служби. У нього ще були діти. У 1938 році німці зліквідували Чехо-Словацьку республіку. Між іншим вони передали маленьку територію у Татрах біля ріки Ольга полякам. Цілий рік поляки несамовито тішилися розростаннм польскої держави і чудесним порозумінням з Німеччиною. І в цей рік вклалася короткого історія того, як мій дідо став моїм дідом.

XI
Mon grand-père Robert Prakhaska est né à Iablonkiv. Je ne sais pourquoi les Prakhaska sont si nombreux en Tchéquie. C’en est étrange, puisque prakhaska signifie promenade en tchèque. Mon arrière grand-père, Franz, était Feuermeister — le chef de la brigade communale des sapeurs-pompiers. Il avait d’autres enfants. En 1938, les Allemands liquidèrent la République tchécoslovaque. Entre autres ils donnèrent aux Polonais un petit territoire dans les Tatry, près de la rivière Olga. Toute une année les Polonais se sont réjouis de voir s’agrandir leur État, de voir sa bonne entente avec l’Allemagne. Dans cette année s’est inscrit l’histoire comment mon grand-père devint mon grand-père.

XII
Роберт Прахаска був учителем. Нова польска влада відправила його вчителювати у сільску школу на Волині. Поляки любили, коли українців вчили неукраїнці. В тій самій школі працювала моя бабця, скерована на Волинь з Галичини. Вони полюбили одне одного. Бабці було тридцять вісім років, а дідові двадцять сім. Бабцю трохи це непокоїло. Вона не знала, що часу дуже мало, і ця різниця у віці нічого не значить. Я неймовірно щасливий, що свої єдині літні канікули вони додумалися провести на Заросляку під Говерлою. Того пансіонату вже давно нема. Але я знаю, як там може бути. У вересні почалася війна. Роберт Прохаска був змобілізований у перші дні. А через два тижні перестав існувати разом із польскою армією. Йому було двадцять вісім років. Він трохи не дочекався народження сина. Мій тато народився у перший день січня наступного року. Ні він, ні ми з братом ніколи не уміли говорити по-чеськи.

XII
Robert Prakhaska était instituteur. Il fut affecté par le nouveau pouvoir polonais dans une école de village en Volhynie. Les Polonais aimaient que les Oukraïniens aient des non-Oukraïniens pour professeurs. Dans la même école travaillait ma grand-mère, envoyée en Volhynie depuis sa Halytchyna natale. Ils tombèrent en amour. Grand-mère avait trente-huit ans et grand-père vingt-huit. Le fait n’était pas sans inquiéter grand-mère. Elle ignorait que le temps était compté et que cette différence d’âge n’avait pas la moindre importance. Je suis infiniment heureux qu’ils aient choisi de passer leurs uniques vacances d’été à Zarosliak, au pied de la Hoverlia. La pension où ils se sont arrêtés n’existe plus depuis des années. Mais je sais comment elle pourrait être. La guerre commença en septembre. Robert Prakhaska fut mobilisé dans les premiers jours. Et deux semaines plus tard son existence terrestre s’achevait en même temps que cessait d’exister l’Armée polonaise. Il avait vingt-huit ans. Il manqua de peu la naissance de son fils. Mon père naquit le premier janvier de l’année suivante. Ni lui, ni moi, ni mon frère n’avons jamais parlé tchèque.

XIII
У моєму роспорядженні міг бути панцерник. На ньому треба би було доїхати до Яблонкова. Це би виглядало досить просто – виїхавши на автономний радіосеанс на Закарпатті, переміщатися щораз ближче до Татрів, настроюючи антени так, щоб корреспонденти не відчували збільшення відстані. І поступово відступати аж до містечка зі снів. І в’їхати на площу, переконатися у дійсності того, у що повірив. Вже не пам’ятаю, що перешкодило. Може, те, що дуже хотілося в українські гори, до Делятина.

XIII
J’aurais pu disposer d’un VTB. Avec, il aurait fallu se rendre à Iablonkiv. Cela paraissait assez simple : partant pour une radio - séance autonome en Transcarpatie, se déplacer de façon à se rapprocher des Tatry, modifiant la position des antennes de sorte à ce que les correspondants ne perçoivent pas la distance toujours plus grande entre nous. Progressivement reculer vers la ville venue des rêves. Entrer dans la ville, se convaincre de la réalité de sa croyance. Je ne sais plus ce qui m’en empêcha. Peut-être l’irrépressible désir d’être dans les montagnes oukraïniennes, d’être à Deliatyn.

XIV
Після того, як дідо Роберт зник, бабця ще довший час сподівалася на його повернення. Адже відомо, що тоді, коли бажання Бога і людей збігаються, стається диво. Але було б гріхом вважати, що Божу логіку можна порівнювати з людською.

XIV
Bien après la mort de grand-père Robert, grand-mère espéra son retour. On sait bien que lorsque la volonté divine et le désir des hommes se rejoignent, le miracle a lieu. Mais c’est folie de croire comparables les logiques divine et humaine.

XIV
Я більше нічого не знаю про діда.

XIV
Je ne sais rien d’autre de grand-père.

XV
Я виріс в іншому місці. Дідо мусів через нього проїжджати по дорозі до Заросляка, такі умови географії. Мій тато ж мандрував до Делятина через найглибшу Азію, що зовсім в інший бік. В Азії бабця знайшла чоловіка, який привів її у Карпати і став мені дзядзем. То цілком інша історія.

XV
J’ai grandi ailleurs. Grand-père a du passer par là en chemin vers Zarosliak, telle est la géologie du lieu. Cependant que mon père chemina vers Deliatyn par l’Asie la plus profonde, qui se trouve loin dans la direction opposée. En Asie, grand-mère trouva un mari qui l’amena dans les Carpates et devint mon dziadzio. C’est une autre histoire.

XVI
Я думаю тепер про те, що географічна експансія є зворотнім виміром генетичної послідовності. Що ареали обов’язково мусять розширюватися. Навіть якщо це розширення в якийсь один бік є простим переповзанням всієї території. Що втративши Яблонків, я отримав Делятин. Що замість чеської мови я здобув ще одну вимову української. Мої діти мають звідки починати нові географічні завоювання. Я можу залишитися тут. Можу навіть прикрити їх ззаду.

XVI
Je songe maintenant que l’expansion géographique est la dimension inverse de la succession génétique. Que les ondes liquides nécessairement se propagent. Quand bien même cette expansion dans une seule direction ne soit de plus qu’un long rampement à travers l’espace. Qu’ayant perdu Iablonkiv, je reçus Deliatyn. Qu’en place de la langue tchèque me fut donné un dialecte de plus de la langue oukraïnienne. Que mes enfants possèdent le point d’où commencer de nouvelles conquêtes. Quant à moi je peux bien rester ici. Je peux même couvrir leurs arrières.

XVI
А у дітей мала би бути непогана кров – мішана і химерна. І мапа з позакреслюваними пунктами, куди заходити не обов’язково – бо то все і так присниться. Вони мали би собі дати раду. Вони ж ніколи не зможуть стати самотніми.

XVI
A propos des enfants, leur sang ne devrait pas être mauvais — mélangé et fantasque. Et une carte avec des toponymes barrés, des lieux où il n’est plus nécessaire d’aller, car de toute façon ils reviendront dans les rêves. Les enfants devraient pouvoir faire face. Ils ne seront jamais seuls.

Івано-Франківське, 1999 рік.

Ivano-Frankivske, 1999.

Traduction - O.M.

Тарас Прохасько - Taras Prokhasko

Трохи «Ботакє» російською

Date: 2006-04-03 08:37 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Знайшов два кавалочки «Ботакє» російською. «В качестве иллюстрации».

6.
Я любил и люблю все, что связано с моим родом - документы, письма, записки, одежду и утварь, легенды, легендарные фразы, фотографии. Одно время я настолько во все это погрузился, что казалось - мою память сформировало начало столетия. Однажды к деду пришли приятели. Они хлопнули по стопке и перестали ориентироваться во времени. Старики хотели, чтобы я помог им вспомнить итальянский фронт. И топография Альп всплыла в моей памяти так, будто я смотрел на них из окопа.


7.
Но по-настоящему род дал о себе знать, когда я сам был почти что на войне. Неприятельский офицер настойчиво предлагал мне прекрасную карьеру в обмен на сотрудничество. Так оно бы и вышло, уж я-то себя знаю. Мне пришлось сказать ему, сколько вытерпели все мои от его армии, организации, наверное, даже от одного только их вида и запаха. Возможно, офицер заметил в моей тени с десяток различных очертаний. Больше он никогда ничего мне не предлагал. А я почувствовал, что уже не останусь один. И вдруг понял, что культура - это знание о тех людях, что записаны в твой генетический код, движения которых ты время от времени воспроизводишь. И что призрачная эта культура не даст пропасть так же, как и инстинкт.

Переклад Андрея Пустоґарова (?).
Звідси.

Date: 2006-08-27 06:24 pm (UTC)
From: (Anonymous)
Чо такое ?

Date: 2007-04-29 08:46 am (UTC)
From: [identity profile] xriak-te-ua.livejournal.com
гарно. хоч і не читаю, французькою, але дякую:)
бо гарний текст:)))

Date: 2007-05-01 01:16 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Угу, гарний текст. Прохасько, як на мене, найперспективніший український прозаїк.

Date: 2009-05-23 03:32 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Радий від Вас чути, як то кажуть. Ще раз поздоровляю із Непростими.

Date: 2009-05-23 02:19 pm (UTC)
From: [identity profile] levchin.livejournal.com
Дякую.
Page generated May. 29th, 2017 05:14 pm
Powered by Dreamwidth Studios