oles_maasliouk: (Default)
[personal profile] oles_maasliouk

1894   -   1969       




Розділ І

Мінливо й мляво перебігають світлі струмки по великій круглій фонтанній мушлі. Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт води символізують для Комахи усталений спочинок на півгодини в скверику, коли він, напрацювавшись у бібліотеці, повертається додому.
Після врочистої мовчазности бібліотеки, де лунке шепотіння й рип пера виростають у погрозу уявленої катастрофи, після книжкової тиші, коли біла одноманітність прямокутників паперу, книжок, лискованої площини стола замикає в собі обрій вражень, — зелень дерев і дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоює тим, що дратує.
Ірця біжить, підстрибуючи, назустріч:
— Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комаха!
Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сідає.
— Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваєш?
— Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, які в тебе сьогодні книжки.
Власне, її цікавлять не книжки, а малюнки. Ірці байдуже, що дивитись, аби дивитись. вона охоче переглядатиме й праці акад. Павлова, і Рошерівський «Мythologisches Lеxikon», і атлас Мікенських розкопин, і таблиці з уламками посуду в трипільському УАН-івському збірнику, і портрет Ервіна Роде або Федора Вовка.
В Ірці досить розвинене почуття умовности, щоб на свої запитання задовольнитися з тих двох відповідей і пояснень, які вона дістає від дяді Комахи, дарма що деякі з цих відповідей межують із знущанням.
— Що це? — питає Ірця, показуючи малюнок доби палеоліту, де на камінці вирізьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.
— Це, — пояснює Комаха з щирою й непідробленою сумлінністю людини, що звикла ніколи не зважати на авдиторію, — це рінерит з оріньякської стоянки Реб'єр.
Дівчина одриває голову від книжки, щоб подивитись, чи він жартує, чи ні. Упевнившись, що він говорить серйозно, і, муслячи п'ятерицю слиною, вона перегортає сторінки далі.
Людські постаті в тваринних машкарах, подібні на американських мавпочок з дротяними ніжками, привертають увагу Ірці. Ірця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторінці пляму, і питає:
— А це?
— Це малюнок на костяній тарахкалці Мадленського шару з-під скелі Меж на півдні Франції. Оці-о люди танцюють святий танець сарн.
Ірця захлинається од веселого реготу.
— Які смішні! Які вони смішні! І я хочу так! Ірця починає плигати, у стилізованій подібності відтворюючи рухи людей кам'яного віку.
Таблиці в книжках з рефлексології можуть зворушити й не менше од картин сучасних французьких та німецьких експресіоністів. Цікавість Ірчина така різноманітна й всеосяжна, що досягає ступенів мудрої й лагідної байдужости: їй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнків, ані таблиць.
Перегорнувши таку книжку з початку до кінця і ще раз розкривши її, щоб саму себе перевірити, вона розчаровано каже:
— Який ти, справді, такий, дядю Комахо!
— Який?
— А такий... — вона підшукує слова і несподівано для себе знаходить: — Такий абсолютний дивак!.. Навіщо ти носиш з собою зовсім порожні книжки?
Комаха заздрить Ірці. Після тридцятьох років усі книжки здаються прочитаними і всі продуманими. Він уже пізнав ту гірку огиду пересичености перед книжками, отеє taedium libelli, що з року в рік збільшується і що від нього попри всі зусилля вже ніколи не можна звільнитись, коли зникає колишня юнацька віра в книжки і марною стає надія, що якась нова книжка раптом, як виграш у льотерії, принесе несподіваний дар визволення.
Така доля кожної людини, що має справу з книжками. Книголюби, які все своє життя проводять у бібліотеках, приходять до бібліотеки з любови до книжок, щоб серед книжок загубити її. Бібліофіли, бібліологи, бібліотекарі майже ніколи не пишуть книжок. Іноді, правда, серед них можна натрапити на осіб, що з маніякальною упертістю протягом десятиліть незмінно працюють над однією якою-небудь працею, але вони ніколи її не кінчають.
Це як у шлюбі: перше почуття оджито, і від кохання лишилася тільки звичка, якої нема змоги з себе скинути. Коли й є будь-які рештки кохання, то тільки ті, що притаманні звичці. Тільки звичка, та ще млявість і байдужість не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Діяни Ефеської й Омар, небіж Магометів, — Олександрійську бібліотеку.
В віці, через який уже переступив Комаха, і думки, і книжки здаються такими нерадісними й безобрійними, як і дні, що їх віддано книжкам, лекціям і бібліотеці. В байдужості Комахи не лишилося вже жадної краплі цікавости. Нічого, окрім звички.
Ірцю турбує питання: «Чи буде ще раз літо?» Для неї рік — доба. Рік згодом вона зовсім не та, що рік тому. Для Комахи дні, тижні, роки зливаються в один одноманітний плин, що в ньому тижні, місяці, навіть роки линуть і зникають непомітно. Для Ірці кожен день — відкриття нових країн і незнаних обріїв. Невеличкий обшир коло неї в садку, на майдані, де вона бавиться, ховає безліч ніким не знайдених і не уловлених скарбів. Кожен новий наступний день для неї — радісний і щедрий подарунок всеблагої долі. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмінно в певні години і хвилини повторених вулиць, бльокнотних нотаток, прочитаних лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів і переглянених студентських справ. Для Ірці день безмежно довгий. В розпорядженні Комахи є лише півгодини, коли він дозволяє собі посидіти в садку, погрітись на осінньому сонці, порозмовляти з Ірцею — єдиний його протягом дня співрозмовник, — щоб потім поспішити додому, заснути на годину і сісти ввечорі знов за книжку, коректи й руколиси.
З людьми Комаха ніяковий, стриманий і мовчазний. З Ірцею він балакучий і веселий. З Ірцею він навіть жартує і бавиться, чого в інших випадках од нього аж ніяк не можна було б сподіватись.
Комаха з Ірцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в півдрімотній утомі після кількох лекцій в ІНО та сидіння над книжками, Комаха спочивав на лавочці в садку, а коло нього маненька дівчинка ліпила з землі, якої вона нашкребла на доріжці, пиріжки. Дівчинка була стандартна п'ятилітня дівчинка: огрядненька, пухка, рожева, ясноока й ясноволоса.
Десь на перехресті надривно дуділи в дудки комборбезні карасинщики, трамваї дзвеніли і гуркотіли, вози, вантажені вугіллям, здригались на бруку вулиці, хлопчики вигукували останні новини про вибори в англійський парлямент, святкування МЮДу, таблиці виграшів.
Вересневе сонце гріло м'яко й лагідно. Соняшні плями тремтіли на доріжках, посипаних жорствою. Фонтан плюскотів, і ясні струмки перебігали на великі й круглі фонтанні мушлі. Малі діти гуляли на майданчику коло фонтану, наспівуючи, присідаючи, розкидуючи руками: «0такий високий! Отакий широкий!» Це про пиріг... Серафікус куняв. Дівчинка коло нього копирсалася в засміченому поросі. Вона щось шепотіла, заглиблена в свої справи, відсутня для всього того, що не стосувалося до її роботи. Дівчинка сподобалася Комасі своєю серйозною уважністю. Він розглядав її згори вниз крізь лінзи своїх окулярів, але вона не звертала на нього уваги. Він не існував для неї, як не існувало й нічого довкола, окрім купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася.
Діти то є діти... Коли скласти пальці «козою», зробити страшні очі та погрозливо приказувати: «коза-дереза, за півбока луплена», ніби й справді коза хоче рогами забодати, діти регочуться до гикавки. Спосіб бавитися з дітьми загальновживаний і традиційний.
Щоб зав'язати знайомство з дівчинкою, Комаха скористувався з цього малоориґінального, досить трафаретного звичаю: пальці, складені, ніби роги, схилена голова та приказка речитативом.
Дівчинка одступила на крок:
— Де ти навчився такого хуліганства? Я такого не люблю!
Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п'ятилітня дівчинка, щоб Комаха не засміявся. З чемности дівчинка на його сміх відповіла посмішкою. Вона не хотіла ображати чужого дядю, що не вміє поводитися з дітьми. Вона трималася з дядею протекціонально, як старша, досвідченіша й розумніша. Такий тон і манеру в ставленні до Комахи вона засвоїла з перших же днів знайомства з ним.
На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малої дитини:
— Як твоє ім'я? — вона відповіла не відповіддю і не мовчанкою, крутячи пальцями кінчик фартушка й сором'язливо дивлячись убік, а запитанням від себе:
— А тебе?
А тому, що незнайомий дядя міг не зрозуміти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:
— Як тебе звуть?
Він відповів:
— Комаха!
Вона підвелась, відступила вбік, заклала вимазані рученята за спину, виставила наперед своє кругленьке черевце і запитала:
— Справді?
— Справді.
Дівчина замислилась. Вона повернулась до нього всім своїм тулубом і досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгі ноги й великі черевики. Вона обдивилася його з ніг до голови. Тоді підвела очі — такі прозорі і ясні, — ще дещо поміркувала й, прийшовши до певного логічного висновку, сказала:
— А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькі?
Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подібним на людину, і надто великого, щоб бути тотожним комашині. Вона шукала поєднання суперечностей, логіки в явищах, що спростовували одне одне.
Якщо цей Комаха і був людиною, то якоюсь іншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією й фікцією. Швидше, справді, не людина, а похмурий ґном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних підземних переходах, відлюдкуватих самотніх печерах, що не звик бувати серед людей і радіти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулюса, колби, лябораторії, од леґенди про Фавста, од плянківських теорій, од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м'яса, обличчя не переконували в реальній правдоподібності його існування.
У Комахи була непропорційно велика голова з опуклинами на чолі, а на м'язистому широкому носі він, надто короткозорий, замість окулярів носив складні лінзи, що в них світло розкладалося на геометричні блиски, на трикутники, куби, квадрати, ніби геометризоване світло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив він свої важкі лінзи не для того, щоб дивитись на світ і людей, а з навмисною метою експериментувати над світлом.
Ірця оглядала, зважувала, міркувала, оцінювала і тоді, після павзи, висловила певне гіпотетичне припущення:
— Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?
І тоді відповіла на дядине попереднє запитання:
— Мене звуть Ірка!
Але, за деякий час, внесла поправку:
— Ірусенька!
Це здавалось їй переконливіше і певніше, якось ніжніше й інтимніше. Очевидячки, вона дійшла до висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговує на довіру й визнання. Можливо, вона захотіла піддобритись або виставити себе в кращому світлі («Ірусенька, гарна дівчинка», а не так: «Ірко, йди-но сюди!»).
— Я живу там! — сказала вона і показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. — А де ти живеш?
— Я живу там!
Він махнув рукою в напрямі будинку, де мешкав.
— Далеко?
— Не дуже!
Наступного дня Ірця перша підійшла до Комахи, спинилась у кількох кроках від нього, заклала руки за спину, схилила голову набік і з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасі:
— Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нічого не матимеш проти?
Одержавши згоду, Ірця побігла розповісти сенсацію своїм приятелькам.
Вона пишалась перед іншими дівчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайности свого нового знайомства. Шанолюбство маленької жінки було задоволене вщерть. Така екстраваґантна шлюбна угода!..
Комаха міг бачити, як приятельки Ірчині, ховаючись за деревами й обережно, з цікавістю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Ірця пояснювала:
— Це комашиний тато!.. У нього є комашині лапки, тільки він ховає їх, а комашині вусики він голить. Я все знаю, бо я комашина мама: він сам просив мене, щоб я була за його Комашину маму.
Останнє твердження Ірчине не зовсім відповідало дійсності, та Ірчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-які дрібні неточності. Істина деталів повинна була гармоніювати з істиною цілого.
Того дня Ірця зустріла Комаху з хитрою й задерикуватою посмішкою:
— А я знаю щось!
— Що ж ти знаєш, Ірцю?
— А я знаю щось.
— Скажи, що.
— А я не скажу!
— Чому ти не скажеш?
— А так, не скажу!
— Ну, не скажеш, і не треба.
Але це не було цікаво: «Не треба!» Вона мусіла була поділитися з кимсь тайною, що її вона знала, й дівчинка почала знов:
— А я знаю!
Пританцьовувала й приспівувала:
— А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..
— Ну, кажи вже!
Тоді, сяючи, порожевівши, урочисто проголосила:
— Я знаю, де ти живеш!
— Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розі!
— А ось і неправда! Я знаю щось інакше!
І, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю і тихенько промовила:
— Ти живеш тут! Я бачила!
— Що ти бачила?!
— Я бачила, як комахи через дірочку в землю залазять, Ба-агато комах! Я сама бачила.
Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати:
— Але ж, моя мила Ірцю, це неможливо. Я такий великий, а дірочка, через яку лазять комахи в землю, зовсім маленька. Ти ж розумієш, що це аж ніяк неможливо!
Ірця розуміла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи і навіть відмовилась од запропонованої їй цукерки. Чи варто було жити в світі, їсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дівчинкою, якщо твої гадки хибні й твої припущення розходяться з дійсністю? Вона пішла сумна й насумрена.
Наступного дня дівчинка сяяла:
— Я знаю, — сказала Ірця, — як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тоді ти стаєш маленький, зовсім маленький, і тоді ти влазиш у дірочку!
Логічна структура висловленої думки була бездоганна. Все непотрібне було відкинуте, і лишалась одна чисто розумова конструкція, що в ній не було нічого зайвого чи принесеного ззовні.
В Ірчиному житті наступив комашиний період. Вона годинами могла сидіти коло комашниці й розглядати комах та їх ретельну господарську метушню. З материною уважністю вона дбала за комах.
Якщо якась комашина лізла через доріжку, вона брала її й клала на травку ґазону.
— Дурне малятко!
Приносила цукерку й розламувала на дрібні крихти.
— Це для вас! Їжте!
Її серце було сповнене саможертв.
З докором вона кидала Комасі:
— Чому ти ніколи не даєш комахам їсти? І, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:
— Ти, мабуть, приносиш їм їсти вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив?.. А що вони їдять?
Щоб відповісти на Ірчині запитання, Комасі довелося перечитати Фабра.
Їх взаємини розвивалися цілком нормально. Були принесені ляльки, і Ірця познайомила Комаху з тим оточенням і тими особами, в колі яких їй доводилося існувати.
— Скільки тобі років, Ірцю?
— Торік було десять, а цього — п'ять! Вона не запитала й собі Комаху, скільки йому років, Діти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоістотна справа. Але вона меланхолійно зауважила:
— Я скоро стара буду.
Це було несподівано.
— Що ти, Ірусю! Чому так?
— Я швидко росту!
До дяді Комахи Ірця відчувала особливу ніжність, — вона гладила його волосся, руку, обличчя, і з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашині ноги, вона злізала йому на коліна, обіймала за шию й зазирала йому в вічі. Вона сподівалася, що й без її прохання, він і сам якось здогадається скинути черевики й тим зробити їй приємність.
Спіймавши комашину й показуючи, Ірця запитувала:
— А це твій? Вони всі твої, татові, чи, може, є й інші, окрім тебе, комашині тати? Ти мусиш мені показати інших тат, які вони. Отой дядя, що сидить на тій лавці, теж комашиний тато? Він до тебе подібний. Ти не знаєш? Я побіжу, запитаю.
Василь Хрисанфович почував себе досить ніяково, коли Ірця, схопившись, бігла до незнайомого дяді і питала: — Ти теж дядя Комаха? — а тоді вихром неслась назад і голосно заявляла:
— Ні, той дядя сказав, що він ні, що він не дядя Комаха!
Іноді Комаху Ірця застерігала:
— Обережніше! Ти ледве не розчавив бідну комашину. Який ти, далебі, такий...
І все ж таки в їх стосунках було щось непевне, сумнівне і хистке. Щось, що викликало в дівчинці стурбованість, народжувало внутрішню тривогу. Не важко було помітити, що всередині її відбувалася велика боротьба, яка примушувала її страждати.
Ірця була надто твереза дівчинка, щоб за деякий час не перевірити свій комашиний ентузіязм, дядю Комаху та віру свою в нього. Вона підійшла, обдивилась його з усіх боків, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою піджака, обережно, ніби боячись, ніби остерігаючись, що щось може трапитись. Тоді, перевалюючись, сопучи, влізла на лаву, забралась Комасі на коліна, торкнулася щік, зняла окуляри, зазирнула в вічі, розстебнула піджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зідхнула важко й запитала:
— А ти, дядю Комахо, людина?
Комаха не зрозумів,
— Ну, а як же, Ірцю, розуміється, людина.
Вона допитувалася:
— Всерйоз людина, чи ти тільки кажеш? Зовсім чи тільки настільки?
Вона показала кінець пальця.
— Всерйоз, Ірцю! Цілком всерйоз. Така ж людина, як і ти, як і твої тато й мама!
— Не може бути! —сказала роздратовано Ірця і тупнула ногою.
Вона заперечувала людську істоту Комахи, заперечувала рішуче й категорично.
— Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тільки навмисне, тільки так?
Що сказати? Як відокремити в собі умовність свого імени й себе як людину? Комаха міг би говорити про ейдотичні смисли, він міг би процитувати останні книжки Лосева і його думки про формули категорій, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та іменована істота тотожна зі своїм ім'ям як суцільним видом своєї найменованости і відмінна зі своїм ім'ям як нейменована, але як пояснити дівчинці відмінність особи й імени?
— Я, — сказав він, плутаючись, і плутаючи, і не сподіваючися щось розтлумачити, — я Комаха, тільки я не комаха, а… а так… Ну?..
Ірця зрозуміла його:
— Ти, значить, зовсім не комаха, а просто Пупс!
У цій короткій Ірчиній фразі було сховано досить презирства й іронічного розчарування.
Смішний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Аджеж одне діло приятелювати з таємничим і привабливим своєю загадковою надзвичайністю комашиним татом, і цілком інше — з людиною, подібною до пупса. У пупса товсті щоки, велика голова й вирячені очі, Тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уїдливо сказала:
— Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах — ти сам!
Вона бажала помститися, відплатити за розчарування, але вона не була злою дівчинкою. Ні, серце її було сповнене любови, ніжности й всепрощення.
Вона притулилась до колін Комахи й прошепотіла — вона хотіла втішити його:
— Ти не сумуй! Це ще нічого, що ти не комашиний тато, а тільки пупс. Пупс теж гарний, дарма що він смішний і недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!



Chapitre I

Les ruisseaux clairs passent changeants et paresseux sur le grand coquillage rond de la fontaine. La métamorphose des ruisseaux blancs en abstraites arabesques dissipe l'attention par son inconsistance. La course des ombres, la chute des gouttelettes, le clapotis de l'eau, tout cela symbolise pour Komakha une demi-heure de repos dans le square, une halte consacrée par l'habitude, sur le chemin de retour, après la journée de travail à la bibliothèque.
Après le mutisme solennel de la grande salle où les chuchotements répercutés par l'écho et le crissement de la plume enflent en menace d'une catastrophe illusoire, après le silence des livres, lorsque la blanche monotonie des rectangles de papier, des volumes, de la surface lustrée de la table circonscrivent le champ de vision, après le silence des livres - la verdure des arbres et le brouhaha agité des enfants apaisent. Le brouhaha apaise parce qu'il irrite.
Irtsia court, en sautant, à sa rencontre :
— Voici tonton Komakha ! Tonton Komakha ! Bonjour, tonton Komakha !
Tonton Komakha serre délicatement la petite main, pose sa serviette pleine de livres sur le banc et s'assied.
— Bonjour, Irtsia ! Comment vas-tu ?
— Je vais bien, merci tonton Komakha. Montre les livres que tu as aujourd'hui.
En faite elle ne s'intéresse pas aux livres, mais aux images qu'ils contiennent. Ce qu'elle regarde importe peu pourvu qu'elle puisse regarder. Ainsi apprécie-t-elle les travaux de l'acad. Pavlov, et le Mythlogisches Lexicon de Rocherivsky, autant que l'Atlas des fouilles miquéennes, ou les planches avec les fragments de poterie illustrant le recueil sur la civilisation de Trépilié aux éditions de l'Académie des Sciences d'Oukraïne, ou encore le portrait d'Ervine Rohde ou de Fedir Vovk (1).
Irtsia a le sens de la relativité des choses suffisamment développé pour se contenter des réponses et des explications qu'elle reçoit de tonton Komakha à ses questions, même si certaines frisent le persiflage.
— Qu'est ce que c'est ? demande Irtsia en montrant un dessin du paléolithique : gratté sur une pierre, un ours peut-être, avec une tête de cheval, ou un cheval avec des pattes d'ours.
— C'est, - explique Komakha avec la bonne foi de celui qui a l'habitude de ne pas faire attention à l'auditoire, - c'est là un glyptique du camp aurignacien de Rébières (2).
La fillette lève les yeux du livre, pour voir s'il ne se moque pas d'elle. Et convaincu qu'il parle tout à fait sérieusement, en salivant sur ses cinq doigts, elle continue à tourner les pages.
L'attention d'Irtsia est attirée par les silhouettes humaines vêtues de masques d'animaux, ressemblant à ces petits singes d'Amérique aux pattes filiformes, Irtsia pointe ses doigts sales, laissant des traces sur la page, et demande :
— Et ça ?
— C'est le dessin relevé sur une crécelle d'os du magdalénien, qui provient de dessous le rocher de Mêge [?], dans le sud de la France (3). Ces gens que tu vois là exécutent la danse hiératique des chamois.
Irtsia est toute secouée d'un rire joyeux.
— Qu'ils sont drôles ! Qu'ils sont drôles ! Je veux faire comme eux !
Irtsia se met à sauter, dans une ressemblance stylisée elle imite les mouvements des hommes de l'âge de pierre.
Les planches d'un livre de réflexologie peuvent l'émouvoir tout autant que les peintures des expressionnistes français ou allemands contemporains. La curiosité d'Irtsia est tellement diverse et multiple, qu'elle atteint au niveau d'une sage et bienveillante indifférence : importe peu la chose qu'elle regarde, pourvue qu'elle puisse regarder. Elle accueille tout avec le même enthousiasme. Les seuls livres qu'Irtsia n'aime pas sont ceux où il n'y a pas de dessins, ni de planches.
Après avoir feuilleté un tel livre du début jusqu'à la fin et l'ouvrant encore une fois, au hasard pour une ultime vérification, elle dit déçue :
— Comment tu es, tonton Komakha !
— Comment je suis ?
— Tu es tellement... - elle cherche le mot et surprise elle-même le trouve : — Tu es complètement excentrique !... Pourquoi tu portes avec toi des livres absolument vides ?
Komakha envie Irtsia. A trente ans passés tous les livres semblent avoir été lus, avoir été médité. Déjà Komakha avait connu l'amer dégoût de réplétion devant les livres, ce taedium libelli, qui augmente d'année en année et dont, malgré tous les efforts on ne saurait plus jamais se défaire, dès lors qu'avait disparu la foi juvénile dans les livres, dès lors qu'était devenu vain l'espoir qu'un nouveau livre apporterait — comme un billet gagnant à la loterie — le don inespéré de la délivrance.
C'est le destin de tout homme qui a affaire aux livres. Les amoureux des livres, qui passent toute leur vie dans les bibliothèques, y viennent par amour des livres, pour, au milieu des livres, perdre cet amour. Les bibliophiles, les bibliographes, les bibliothécaires n'écrivent presque jamais de livres. On trouve certes parmi eux des gens qui, avec un entêtement maniaque, des décennies durant, travaillent à une oeuvre quelconque — mais jamais ils ne l'achèvent.
De même dans le mariage : le premier sentiment n'existe plus, et de l'amour il ne reste que l'habitude, que l'on n'a pas la force de rejeter. Et s'il y a encore des restes d'amour ce ne sont que ceux attachés à l'habitude. Seul l'habitude, la veulerie et l'indifférence nous empêchent de nous révolter contre l'amour passé et de le transformer en haine, le brûler, comme Herostrate brûla le temple de Diane à Ephese, comme Omar, le Mahométan, brûla la bibliothèque d'Alexandrie (4).
Komakha avait atteint l'âge où les pensées et les livres apparaissent tellement sans joie et sans perspective, comme les jours consacrés aux livres, aux cours et à la bibliothèque. Dans l'indifférence de Komakha il ne reste plus trace de curiosité. Il ne reste rien, à part l'habitude.
Irtsia est bouleversée par la question : " L'été reviendra-t-il ? " Pour elle une année c'est toute une époque. Une année plus tard elle n'est plus du tout la même que l'année d'avant. Pour Komakha les jours, les semaines, les années se mélangent en un flux monotone, où les semaines, les mois et même les années passent et s'évanouissent imperceptiblement. Pour Irtsia chaque jour est la découverte de nouvelles terres et d'horizons inconnus. Le petit cercle qui l'entoure dans le jardin, sur le préau où elle joue, recèle un nombre incalculable de trésors que personne n'a jamais découvert, ni même entr'aperçu. Chaque nouvelle journée qui vient est pour elle un généreux cadeau de joie d'un destin prodigue. La journée de Komakha se plie à un emploi de temps inamovible d'heures et minutes précises de rues parcourues, de notes prises, de cours lus, de pages retournées, de feuillets écrits ou de travaux d'étudiants annotés. Pour Irtsia le jour est infiniment long. Komakha ne s'accorde qu'une demi-heure à se chauffer au soleil automnal dans le square ou à bavarder avec Irtsia — son unique interlocuteur de la journée — pour ensuite se dépêcher de rentrer, dormir une petite heure, et le soir prendre encore un livre, des épreuves ou des manuscrits.
Avec les gens Komakha est quelconque, compassé, taciturne. Avec Irtsia il est loquace et joyeux. Avec Irtsia il blague et s'amuse — en tout autre endroit cela semblerait incongru.
L'amitié entre Komakha et Irtsia était récente. Un jour d'ennui et de lasse somnolence, après plusieurs cours à l'Institut d'Education Populaire (5) et de longues heures penché sur les livres, Komakha se délassait sur un banc du jardin, tandis que près de lui une petite fille faisait des pâtés avec de la terre qu'elle avait raclée sur l'allée. La petite fille était une petite fille de cinq ans standard : replète, pouponne, au teint rose, aux yeux clairs, aux cheveux blonds.
Quelque part au carrefour les vendeurs de kérosène soufflaient à qui mieux mieux dans leurs pipeaux, les tramways faisaient tinter leurs clochettes et poursuivaient la route avec fracas, les charrettes chargées de charbon s'ébrouaient sur le pavé, les petits vendeurs de journaux annonçaient les dernières nouvelles à tue-tête : les élections au parlement anglais, les festivités en l'honneur de la Journée Mondiale de la Jeunesse (6), les numéros gagnants à la loterie.
Le soleil de septembre chauffait doucement, tendrement. Les reflets de soleil tremblaient dans les allées de gravier. La fontaine clapotait, et les clairs ruisseaux glissaient sur les coquillages ronds de la fontaine. De jeunes enfants jouaient près de là, chantant la comptine ils se baissaient, se relevaient, ouvraient les bras : " Haut comme ça ! Large comme ça ! " C'est à propos du gâteau... (7) Séraphicus dodelinait de la tête. La fillette près de lui barbotait dans la poussière et les saletés. Elle marmonnait quelque chose, toute occupée à son affaire, absente à tout ce qui ne concernait pas son ouvrage. La fillette plût à Komakha par son application sérieuse. Il l'observait de haut en bas, à travers le verre de ses lunettes, mais elle ne faisait pas attention à lui. Il n'existait pas pour elle, comme n'existait rien autour, sauf le tas de poussière et de saleté, avec lequel elle avait fort à faire.
Les enfants sont les enfants... Lorsqu'on place les doigts en forme de " chèvre ", lorsqu'on fait des yeux effrayants et que l'on répète d'une voix terrible " moi, la chèvre-bisbille, à la côte rossée... " (8), comme si réellement une chèvre voulait les frapper de ses cornes, les enfants rigolent jusqu'à avoir le hoquet. Une façon d'amuser les enfants habituelle et courante.
Pour lier connaissance avec la fillette Komakha utilisa ce moyen peu original et même tout à fait banal : les doigts comme des cornes, la tête penchée et de réciter le refrain.
La fillette recula d'un pas :
— Où as-tu appris ces manières de voyou ? Je n'aime pas ça !

Elle était par trop sérieuse et par trop offusquée cette fillette de cinq ans si digne et si indépendante pour que Komakha n'éclate pas de rire. Par politesse la fillette répondit au rire par un sourire. Elle ne voulait pas offenser le monsieur étranger qui ne savait pas se conduire avec les enfants. Elle se comportait avec protectionnisme avec le monsieur, comme quelqu'un de plus adulte, de plus expérimenté et de plus intelligent. Ce ton et ce comportement vis-à-vis de Komakha elle l'adopta dès les premiers jours de leur rencontre.
A la question habituelle avec la quelle il convient de s'adresser à un jeune enfant :
— Quel est ton nom ? - elle ne répondit ni par une réponse, ni par un silence embarrassé, tripotant timidement les bouts de son tablier et détournant pudiquement le regard, mais par une question :
— Et le tien ?
Et parce que le monsieur étranger pouvait ne pas comprendre le sens exact de la question qu'on lui posait, elle répéta en précisant :
— Comment t'appelles-tu ?
Il répondit :
— Komakha* !
Elle se leva, fit un pas de côté, plaça les mains derrière le dos, mis en avant son ventre rond et demanda :
— C'est vrai ?
— C'est vrai.
La fillette réfléchit. Elle se tourna vers lui de tout son torse et assez longuement elle l'observa, son visage, ses vêtements, ses bras, ses longues jambes et ses grandes chaussures. Elle le scruta des pieds jusqu'à la tête. Alors elle leva les yeux — si transparents et clairs — réfléchit encore et enfin, étant arrivée à une conclusion logique, dit :
— Et pourquoi tu es si grand si tu es une fourmi ? Les fourmis sont petites, non ?
Elle le regarda encore une fois, grand, à la voix forte, étrange. Trop étrange pour ressembler à un homme, et trop grand pour pouvoir être assimilé à une fourmi. Elle cherchait à concilier les contraires, elle cherchait la logique des phénomènes contradictoires.
Si ce Komakha était bien un homme, il n'était pas un homme comme tous les autres. Malgré toute sa masse pesante et avachie, il semblait être une abstraction et une fiction. Plutôt qu'à un homme il ressemblait à un gnome taciturne qui vit dans des caves secrètes, des souterrains sourds et enchevêtrés, dans des cavernes solitaires à l'abri des regards, qui n'a pas l'habitude d'être parmi les hommes ni d'être heureux en voyant le soleil. Il avait quelque chose de l'homuncule, de l'éprouvette, de la légende de Faust, des théories de Planck (9), des chimères, des illusions, des schémas et des formules. Ni son gros corps, ni son visage rouge, rasé, semblable à un morceau de viande crue ne parvenait à convaincre de la réelle véridicité de son existence.
Komakha avait une tête disproportionnellement grande avec des boursouflures sur le front, et sur son nez musculeux, trop myope, ce ne sont pas des lunettes qu'il chaussait mais des lentilles complexes, où la lumière se diffractait en scintillements, en triangles, en cubes, en carrés, la lumière comme géométrisée se transformait en schémas mathématiques. On aurait dit qu'il portait ses lourdes lentilles non pour regarder le monde et les gens mais avec l'intention exprès de faire des expériences sur le monde.
Irtsia regarda, mesura, jaugea, évalua et ensuite, après un silence, exprima comme une supposition hypothétique :
— Peut-être tu n'es pas une simple fourmi mais un grand Papa-fourmi ?
Elle ne répondit qu'ensuite à la question du monsieur :
— Je m'appelle Irka !
Mais après quelques instants elle se repris :
— Iroussenka !
Cela lui apparaissait plus convaincant et plus sûr, comme plus tendre et plus intime. Visiblement elle était arrivée à la conclusion que le monsieur avec le quel elle avait engagé la conversation, méritait sa confiance et sa reconnaissance.
Peut-être voulut-elle se présenter sous un meilleur jour qu'en vérité (" Iroussenka est une gentille fille ", et non " Irka, viens ici tout de suite ! ").
— J'habite là-bas ! — dit elle en montrant de son doigt l'immeuble de l'autre côté de la rue, derrière le square. — Et toi tu habites où ?

— J'habite là-bas !
Il agita sa main en direction de l'immeuble où il habitait.
— Loin ?
— Pas très loin !
Le lendemain Irtsia s'approcha la première de Komakha, s'arrêta à quelques pas de lui, mit ses mains derrière le dos, pencha sa tête de côté et prés d'une minute elle l'observa. Puis l'ayant attentivement observé elle proposa à Komakha :
— Si tu es un Papa-fourmi, alors je veux être ta Maman-fourmi ! Tu n'es pas contre ?
Lorsque Komakha eut donné son accord Irtsia courut annoncer cette nouvelle sensationnelle à ses copines.
Elle s'enorgueillissait devant les autres fillettes qui se promenaient dans le square du caractère extraordinaire de sa nouvelle relation. L'amour-propre de la petite femme était comblé. Un contrat de mariage tellement extravagant !...

Komakha pouvait voir les copines d'Irtsia qui, se cachant derrière les arbres et précautionneusement, avec curiosité et horreur l'épiaient de derrière les troncs, tandis que Irtsia expliquait :
— C'est Papa-fourmi !... Il a des pattes de fourmi mais il les cache, et les antennes de fourmi mais il les rase. Je sais tout cela parce que je suis sa Maman-fourmi : c'est lui-même qui m'a demandé d'être sa Maman-fourmi.
Cette dernière affirmation ne correspondait pas tout à fait à la réalité, mais le cœur d'Irtsia était à ce point rempli d'un enthousiasme si clair qu'il ne valait vraiment pas la peine de faire attention à des inexactitudes sans importance. La vérité des détails devait se plier à l'harmonie de l'ensemble.
Ce jour là Irtsia avait accueilli Komakha avec une moue rusée et provocante :
— Et moi je sais quelque chose !
— Et qu'est ce que tu sais, Irtsia ?
— Je sais quelque chose.
— Dis ce que c'est.
— Et je le dirais pas !
— Pourquoi ne le dirais tu pas ?
— Comme ça, je le dirais pas !
— Alors ne le dis pas.
Mais ce n'était pas intéressant " Ne le dis pas ! " Elle devait partager avec quelqu'un le secret qu'elle connaissait, et la fillette reprit :
— Et moi je sais !
Elle faisait comme une danse en chantonnant :
— Et moi je sais... Je sais!... Je sais !...
— Vas-y, dis le !
Alors, rayonnante, elle rosit et prononça solennellement :
— Je sais où tu vis !
— Où je vis ?! Mais là-bas, derrière le square. Dans l'immeuble à l'angle !
— Et c'est pas vrai ! Je sais quelque chose d'autre !
Et baissant la voix elle pointa son doigt dans la terre et dit doucement :
— Tu vis là ! Je l'ai vu !
— Qu'est ce que tu as vu ?!
— J'ai vu comment les fourmis rentrent dans la terre à travers un trou. Beau-o-o-coup de fourmis ! Je l'ai vu de mes yeux vu.
Cela était définitivement certain qu'elle l'avait vu. Mais tonton Komakha continua de la contrarier :
— Mais, ma chère Irtsia, c'est impossible. Je suis très grand et le trou par le quel passent les fourmis pour entrer dans la terre est tout petit. Tu comprends bien que ce n'est pas du tout possible !
Irtsia le comprenait. Elle était au bord des larmes. Elle se sentait insultée. Elle boudait. Elle tourna le dos à Komakha et refusa même le bonbon que celui-ci proposait. Valait-il la peine de vivre dans ce monde, manger des bonbons, dormir, être une gentille fille obéissante si tes suppositions étaient fausses et tes hypothèses ne se vérifiaient pas ? Elle partit triste et fâchée.
Le lendemain la fillette débordait de joie :
— Je sais, — dit Irtsia, — comment tu fais. Maintenant je sais, tu vas loin-loin ! Tu vas très loin. Alors tu deviens tout petit, tout petit-petit, et alors tu peux rentrer dans le trou !
La structure logique de l'idée émise était sans défauts. Tout ce qui n'était pas nécessaire avait été rejeté, et il ne restait qu'une construction intellectuelle pure, ne comportant rien d'inutile ni rien qui fut amené d'en dehors.
Ainsi débuta la période fourmi dans la vie d'Irtsia. Elle pouvait rester des heures devant la fourmilière à observer les fourmis et leurs application domestique. Avec une attention maternelle elle s'occupait des bestioles.
Si une fourmi s'aventurait sur l'allée elle la prenait et la remettait sur l'herbe du gazon.
— Gros bêta va !
Elle amenait un bonbon et le brisait en petits morceaux.
— C'est pour vous ! Mangez !
Son coeur était plein de sacrifices.
Avec reproche elle jetait à Komakha :
— Pourquoi tu ne donnes jamais à manger aux fourmis ?
Et lui cherchant des excuses elle suggérait :
— Sans doute tu leur apportes à manger la nuit, quand tout le monde dort, pour que personne ne voit ?... Et qu'est ce qu'elles mangent ?
Pour répondre à la question d'Irtsia Komakha dû relire Fabre (10).
Leurs relations se développaient tout à fait normalement. Les poupées furent apportées, et Irtsia présenta à Komakha le monde et les gens au milieu des quels elle vivait.
— Quel âge as-tu, Irtsia ?
— L'année dernière j'avais dix ans et cette année j'en ai cinq !
Elle ne lui rendit pas la pareille, elle ne demanda pas à Komakha son âge. Les enfants ne le demandent pas aux adultes, puisque de toute évidence c'est une chose de peu d'importance. Mais elle remarqua mélancolique :
— Je serais vieille bientôt.
C'était inattendu.
— Que dis tu, Iroussia ! Pourquoi cela ?
— Parce que je grandis vite !
Irtsia ressentait une tendresse particulière vis-à-vis de tonton Komakha, — elle lui caressait les cheveux, la main, le visage, avec un désir inexprimé ; n'osant pas lui demander d'enlever ses chaussures pour voir ses pattes de fourmi, elle s'asseyait sur ses genoux, entourait son cou de ses bras et recherchait son regard. Elle espérait que sans qu'elle ai à le lui demander il songerait à retirer ses chaussures et ainsi lui ferait plaisir.
Après voir attrapé une fourmi et la montrant à Komakha elle demandait :
— Elle est à toi ? Elles sont toutes à toi ou bien il y a d'autres Papa-fourmis ? Tu dois me montrer les autres Papas, voir comment ils sont. Ce monsieur qui est assis sur le banc là-bas, il est lui aussi un Papa-fourmi ? Il te ressemble. Tu ne sais pas ? Je cours le lui demander.
Vassyl Khryssanofovytch se sentait mal à l'aise lorsque Irtsia se précipitait vers un inconnu et l'interrogeait : — Toi aussi tu es un tonton Komakha ? — puis en coup de vent revenait vers lui et annonçait à pleine voix :
— Non, le monsieur a dit que lui non, qu'il n'est pas un tonton Komakha !
Parfois Irtsia mettait en garde Komakha !
— Attention ! Tu as failli écraser la pauvre petite bête. Comment tu es...
Et malgré tout il y avait dans leurs relations quelque chose de peu sûr, de douteux et d'instable. Ce quelque chose troublait la fillette, faisait naître une anxiété enfouie. Il n'était pas difficile de voir qu'une âpre lutte se déroulait au dedans d'elle, qui la faisait souffrir.
Irtsia était une fillette trop sensée pour ne pas vérifier après quelque temps son enthousiasme pour les fourmis, pour tonton Komakha, pour ne pas vérifier sa foi en lui. Elle s'approcha, le regarda de tous les côtés, tâta les chaussures, tira sur le pantalon, toucha de la main la veste, précautionneusement, comme si elle avait peur, comme si elle craignait que quelque chose n'arrive. Ensuite, en se dandinant, en reniflant, elle grimpa sur le banc et s'installa sur les genoux de Komakha, effleura ses joues, enleva ses lunettes, lui regarda dans les yeux, déboutonna sa veste, soupira profondément et demanda :
— Tonton Komakha est-ce que tu es un homme ?
Komakha ne comprit pas.
— Comment Irtsia, mais bien sûr que je suis un homme (11).
Elle poursuivit avec les questions :
— Pour de vrai homme, ou bien tu le dis seulement ? Tout à fait ou seulement comme ça ?
Elle montra le bout de sont doigt.
— Pour de vrai, Irtsia ! Tout à fait pour de vrai. Un homme comme toi, comme ton papa et ta maman !
— Ce n'est pas possible ! — dit Irtsia en colère et frappa du pied.
Elle niait l'humanité de Komakha, elle la niait décidément et catégoriquement.
— Donc tu n'es pas une vraie fourmi ? Ou bien tu le fais exprès, pour de rire ?
Que dire ? Comment faire comprendre à Irtsia la différence entre la convention que représente son nom et lui-même en tant qu'être humaine ? Komakha aurait pu parler des sens eidétiques, il aurait pu citer les récents travaux de Lossiev (12), parler de ses idées sur les formules des catégories de la tétractide " A ", à savoir que l'être innomé et nommé coïncide avec son nom en tant que celui-ci est l'espèce entière de sa nomination et différent de son nom en tant qu'innomé, mais comment expliquer à la fillette la différence entre la personne et le nom ?
— Je... - dit-il en s'embrouillant et dans cet embrouillamini n'espérant plus expliquer quoi que ce soit, - je suis Komakha, mais je ne suis pas une komakha, mais... heu... heu... Et bien...
Irtsia le comprit parfaitement :
— Tu n'es donc pas du tout une fourmi, mais tout simplement un Baigneur !

Dans cette courte phrase d'Irtsia il y avait assez de mépris et de déception ironique.
Un tonton Baigneur risible, gros et empoté ! C'était un coup en plein cœur. Car c'est une chose que d'être l'amie d'un Papa-fourmi mystérieux et attirant par son extraordinaire étrangeté, et une tout autre que de l'être d'un homme qui ressemble à un Baigneur. Le Baigneur a de grosses joues, une grande tête et des yeux écarquillés. La traînant par les jambes Irtsia amena la poupée du Baigneur. Elle dit, caustique :
— C'est toi ! Tu es comme ça ! C'est un petit baigneur et le grand tonton Baigneur avec des lunettes c'est toi !
Elle voulait se venger, lui faire payer sa déception, mais elle n'était pas une méchante fille. Non, son cœur était plein d'amour, de tendresse et de pardon.
Elle se serra contre les genoux de Komakha et murmura - elle voulait le consoler :
— Ne sois pas triste ! Ce n'est pas grave que tu n'es pas un Papa-fourmi, mais un simple Baigneur. Le Baigneur lui aussi est gentil, même s'il est ridicule et empoté. Je l'aime ! Je t'aime beaucoup, tonton Baigneur !




* Fourmi

Traduction - O.M.



В. Домонтович - V. Domontovytch

Date: 2005-11-29 10:38 am (UTC)
From: [identity profile] xrystya.livejournal.com
супер!

Date: 2005-12-01 07:59 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Так розумію, що супер стосується ориґінального тексту В. Домонтовича (Віктора Петрова), а не перекладу. (Інакше Ви би написали super !).
Як казала одна пані «Такава се ля ві». До речі повний текст романа знайдете тут : http://www.utoronto.ca/elul/Domontovych/Serafikus/. Thanks to Prof. Tarnawsky.

Date: 2005-12-02 09:35 am (UTC)
From: [identity profile] xrystya.livejournal.com
Ну оригінальний текст "Доктра Серафікуса" я читала ще років так 5 тому, "Критика" видавала...йшлося власне про переклад

Date: 2005-12-03 01:59 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Дякую безмежно, et mille pardons pour mon indélicatesse... impardonnable.

Date: 2005-12-03 02:16 pm (UTC)
From: [identity profile] xrystya.livejournal.com
pardonnable)))

Date: 2007-02-04 05:04 pm (UTC)
From: [identity profile] logoutesse.livejournal.com
Олесю, в Ви де?

Date: 2007-02-04 06:09 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
V Paryji. A Vy ?

Date: 2007-03-13 01:28 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Хайфі.

Date: 2007-09-04 10:53 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Zavtra budu v Paryji. A kyrylytsi vje nema :)

Date: 2007-09-15 09:54 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
У Львові !

Date: 2007-09-27 10:00 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Києві.

Date: 2007-12-27 05:53 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Хайфі

Date: 2008-02-03 07:10 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
B Парижi

Date: 2008-02-09 05:41 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Хайфі

Date: 2008-04-04 09:52 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Парижі.

Date: 2008-04-11 11:20 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Бессежі.

Date: 2008-05-11 05:56 pm (UTC)

Date: 2008-06-09 02:31 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Бостон

Date: 2008-09-19 11:42 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Париж (Франція)

Date: 2008-10-29 01:23 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Хайфі

Date: 2009-02-20 03:29 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
Істамбул (Царгород)

Date: 2009-02-22 04:59 pm (UTC)

Date: 2009-05-24 11:32 am (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Хайфі.

Date: 2010-02-01 07:36 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Парижі

Date: 2010-02-08 07:48 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Бесежі

Date: 2010-02-28 08:35 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Києві

Date: 2010-04-01 03:21 pm (UTC)
From: [identity profile] oles-maasliouk.livejournal.com
В Богуславі

Moncler jackets

Date: 2011-10-04 04:56 am (UTC)
From: (Anonymous)
The conviction of our customers, we will contribute the greatest [url=http://www.monclersalesjacket.com/]http://www.monclersalesjacket.com/[/url] Moncler Women's Jackets, we at the lowest prices, we make sales Moncler Jackets, in return the extensive many countries to afford the best [url=http://www.monclersalesjacket.com/]http://www.monclersalesjacket.com/[/url] Moncler Jackets [url=http://www.monclersalesjacket.com/]http://www.monclersalesjacket.com/[/url].We are looking step up to your arrival.

Moncler Vent

Date: 2011-10-23 10:11 am (UTC)
From: (Anonymous)
Our [url=http://www.downjacket-moncler.com/]Moncler Outlet[/url] are spill, supple and warm.[url=http://www.downjacket-moncler.com/]Moncler Down Jacket[/url] are contented and tranquil to wear.[url=http://www.downjacket-moncler.com/]Moncler Fashion[/url] are waterproofing.Moncler Jackets variation people dressing habit to across ageless life.
We provide cap quality and tinpot [url=http://www.downjacket-moncler.com/]Moncler Down Jacket[/url].This winter not one of us can do without [url=http://www.downjacket-moncler.com/]Moncler Jacket[/url].Welcome to our [url=http://www.downjacket-moncler.com/]Moncler Jacket[/url] online shop.
[url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-coats.html]Moncler Women's Coats[/url] is worth to purchase these elevated qulity coats with so insufficient price. Every woman needs a [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-coats.html]Warm Moncler Coats[/url] someone is concerned the winter. You can wear your [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-coats.html]Warm Moncler Coats[/url] on a accidental cold broad daylight, or throng it along for your mountain travels. Adding [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-coats.html]Moncler Coats[/url] to your attire is truly necessary. Selecting the correct [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-jackets.html]Moncler Womens Jackets[/url] destined for lady is completely important. Once you got it, you will-power find that it value paid. [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-jackets.html]Moncler Womens Jackets[/url] for the benefit of Women is instant in the service of you to sing [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-jackets.html]Moncler Jackets Online[/url] to girls approaching the affirmation nurture your family. It’s not only with a view beauty that display glassy, but also spread glossy. [url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-jackets.html]Buy Moncler Jacket[/url] You Be Quality Owning!
[url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-vests.html]Moncler Shop Sale[/url]
[url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-kids-jackets.html]Moncler kids Jackets[/url]
[url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-women-s-sweater.html]Moncler Women's Sweater[/url]
[url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-boots-1.html]Moncler Boots[/url]
[url=http://www.downjacket-moncler.com/moncler-accessories.html]Cheap Moncler Accessories[/url]

Date: 2012-02-19 04:59 am (UTC)
From: [identity profile] sherrlocyw.livejournal.com
Благодарю за блогImage (http://zimnyayaobuv.ru/)Image (http://zimnyaya-obuv.ru/)
Page generated Jul. 21st, 2017 08:33 am
Powered by Dreamwidth Studios